«Ти не залишишся на вулиці»: історія евакуації регіональної координаторки  ВОНЖ «ВОНА» Наталії Зеленіної з Краматорська

Історія Наталії Зеленіної — це не лише історія однієї евакуації. Це історія жінки, якій уже не раз доводилося буквально вчитися жити заново.

Восени 2017 року Наталія потрапила в російський полон. 17 жовтня 2022 року Наталія разом зі 107 іншими жінками повернулася додому.

Але навіть після пережитого вона не зупинилася.

Ще у 2014 році, після окупації Донецька, Наталія тривалий час залишалася в місті. Не могла залишити літню маму та роботу у благодійному фонді «Клуб Світанок», де працювала соціальною працівницею. Вона допомагала людям, які вживали наркотики, відстоювати свої права, заохочувала їх перейти на замісну підтримувальну терапію та змінювати своє життя.

«Я не вміла жити. Я вчилася цього наново», — так Наталія описувала той період свого життя.

І, здається, це речення сьогодні набуло для неї нового значення.

Адже після окупації Донецька вона знову вчилася жити.

Після полону — знову вчилася жити.

А у 2026 році їй знову довелося залишати дім — цього разу Краматорськ.

Але цього разу Наталія не просто рятує себе.

Вона допомагає рятувати інших.

Сьогодні вона зустрічає людей, які виїжджають із Краматорська та Слов’янська, супроводжує їх, допомагає зорієнтуватися після евакуації, підтримує тих, хто не знає, куди їхати і що робити далі.

Вона знає, наскільки страшно залишати свій дім.

Знає, як це — їхати з кількома сумками та переносками з тваринами, не знаючи, що буде завтра.

Знає, як це — опинитися в новому місті й починати все спочатку.

І саме тому вона може сказати іншим не просто як активістка організації, а як жінка, яка сама пройшла цей шлях:

«Ви не залишитеся на вулиці. Ми допоможемо».

Наталія — жінка, яка пережила окупацію, полон, евакуацію і не дозволила цим подіям забрати в неї головне — здатність допомагати іншим.

Її історія — про силу починати спочатку стільки разів, скільки потрібно.

І про те, що навіть коли здається, що ти втратив усе, життя можна зібрати заново.

Іноді — з кількох речей, трьох переносок і чотирьох котів.

Іноді — з нічого.

Але головне — не залишитися з цим наодинці.

________________________________________ 

Евакуація з Краматорська: три переноски, чотири коти і дорога в нове життя

У червні 2026 року Наталія знову опинилася перед необхідністю залишити дім.

Краматорськ дедалі більше потерпав від російських обстрілів. Безпекова ситуація погіршувалася, місто було віднесене до територій активних бойових дій. Наталія зрозуміла: настав момент, коли потрібно їхати.

Вона вирішила евакуюватися разом зі своєю організацією.

Але перед нею постало ще одне важливе питання — як забрати із собою чотирьох котів.

Наталія була сама. Вона не могла взяти багато речей, тому зібрала лише найнеобхідніше: одяг, особисті речі та все необхідне для тварин.

Три переноски — одна велика і дві звичайні.

І чотири коти.

«Я зателефонувала і сказала, що в мене чотири котики. Я одна. Я не можу забрати якісь габаритні речі, але все, що в мене є — одяг, усе обладнання для моїх котиків — я змогла зібрати із собою».

Автомобіль мав приїхати після обіду.

Але водій потрапив під обстріл, тому зміг дістатися до Наталії лише близько третьої години дня.

Вона вже чекала на вулиці.

Сама.

Поруч із нею були її коти.

Тварини були налякані та перебували у сильному стресі. Наталія хвилювалася за них ще з вечора напередодні. Найбільше її лякало, як вони перенесуть дорогу.

«Котики нявкали, я нервувалася. Це взагалі дуже важко — евакуація. Дуже-дуже важко фізично, емоційно і психологічно».

Навколо могли тривати обстріли. У руках — речі та переноски. І постійно одне питання: що робити, якщо просто зараз почнеться обстріл? Куди бігти? Куди хапати тварин?

Нарешті автомобіль приїхав.

Було дуже спекотно — евакуація відбувалася у червні. Водій увімкнув кондиціонер, але дорога все одно була важкою.

Евакуаційний транспорт рухався за визначеним безпечним маршрутом і не мав права зупинятися.

Один із котів, самець, постійно кричав і метався у переносці.

Наталія боялася, що він не переживе дорогу.

Вона змочувала йому ротик і мордочку водою. Кіт важко дихав — майже як собака.

«Я так хвилювалася. Я думала, що ми не перенесемо цю евакуацію».

Але вони доїхали.

До Павлограда.

Новий дім

До приїзду Наталія заздалегідь шукала житло. Їй допомагали друзі та церква. Через знайомих вона знайшла однокімнатну квартиру жінки, яка виїжджала до Швейцарії.

Наталія приїжджала туди раніше, щоб облаштувати помешкання для себе та своїх котів.

Тому цього разу її разом із тваринами привезли прямо під будинок.

На п’ятому поверсі її зустріли друзі — директорка «Клубу Світанок» Наталя Везелева та її чоловік Андрій. Вони допомогли занести речі та переноски.

Здавалося, найважче вже позаду.

Але котам ще потрібно було звикнути до нового місця.

Перший тиждень вони ховалися — під диваном, у шафах, у різних закутках квартири.

Наталія розуміла: це не просто адаптація до нового житла.

Її тварини пережили постійні обстріли.

У Краматорську вони ховалися навіть у комірчинах та шафах. Виходили лише поїсти й попити води. Не гралися. Постійно боялися.

Наталія дуже добре знає, наскільки небезпечною для тварин може бути війна.

«У моєї подруги котик після чергового обстрілу просто впав і помер. Від переляку. І це дуже страшно».

Евакуація — це не кінець

Разом із новим домом Наталія отримала ще одну важливу відповідь: виїхати можна навіть тоді, коли здається, що це неможливо.

Не має значення, до якої категорії належить людина.

Чи це людина, яка живе з наркозалежністю.

Чи людина, яка живе з ВІЛ.

Чи маломобільна людина.

Чи людина, яка має багато домашніх тварин.

Допомога є.

У Павлограді працює евакуаційний координаційний центр. Люди, які приїжджають із небезпечних територій, можуть зареєструватися, отримати гуманітарну та гігієнічну допомогу, продукти й оформити фінансову підтримку.

Для тих, кому нікуди їхати, працює місце тимчасового розміщення. Людям допомагають знайти подальше житло, зокрема соціальні варіанти.

Важливо й те, що евакуація можлива разом із домашніми тваринами.

Людей із Павлограда можуть доправити до залізничного вокзалу в Дніпрі, допомогти з квитками, а благодійні організації — зокрема гуманітарна місія «Проліска» та Save Ukraine — допомагають продовжити шлях до безпечнішого місця.

Для Наталії евакуація стала не кінцем її роботи.

Вона стала її продовженням.

Коли Наталія приїхала до Павлограда, найбільше переживала, чи зможе продовжувати працювати. Вона представляла Донецьку область і не знала, що буде далі.

Але керівники Всеукраїнське об’єднання наркозалежних жінок ВОНА та Всеукраїнське об’єднання людей з наркозалежністю дразу сказали:

«Ти продовжуєш працювати. У нас навіть це не обговорюється».

Для Наталії це стало величезною підтримкою.

Бо люди, яким вона допомагала у Краматорську, нікуди не зникли.

Вони також евакуювалися.

Приїжджали до Павлограда.

Шукали житло.

Продовжували отримувати препарати замісної підтримувальної терапії, медичну та соціальну допомогу.

Тому Наталія продовжила працювати.

Сьогодні вона вже сама допомагає евакуювати людей із Краматорська та Слов’янська. Якщо перебуває у Краматорську — супроводжує людей під час виїзду. Якщо знаходиться у Павлограді — зустрічає евакуйованих там.

Вона знає цей шлях не з розповідей.

Вона сама стояла на вулиці з трьома переносками, чотирма котами та речами, не знаючи, коли саме приїде автомобіль.

Сама боялася.

Сама їхала.

Сама приїхала в нове місто.

І знову починала життя спочатку.

Тому сьогодні, коли люди кажуть їй:

«Мені нікуди їхати»,

вона відповідає:

«Ви не залишитеся на вулиці».

Бо за кожною евакуацією — не просто дорога з одного міста в інше.

Це момент, коли людина залишає дім, у якому прожила роки.

Збирає кілька сумок.

Бере дітей.

Бере тварин.

Бере те, що залишилося.

І вирушає у невідомість.

Але десь на цьому шляху має бути хтось, хто скаже:

«Ми допоможемо. Ви не самі».

Саме такою людиною для багатьох евакуйованих сьогодні є Наталія Зеленінська.

Вона сама пережила окупацію.

Полон.

Евакуацію.

І тепер допомагає іншим пройти цей шлях.

Її історія — про силу починати спочатку стільки разів, скільки потрібно.

Про здатність не лише вижити, а й залишатися опорою для інших.

І про просту, але надзвичайно важливу річ:

навіть коли доводиться залишити все, життя можна зібрати заново.

Іноді — з кількох речей, трьох переносок і чотирьох котів.

А іноді — майже з нічого.

Головне — не залишитися з цим наодинці.🫂