Молода жінка звернулася до проєкту «Національна гаряча лінія з питань наркозалежності та ЗПТ» Благодійний Фонд “Надія та Довіра”. Кейс було опрацьовано фахівчинею з гендеру, після чого його переадресовано до ВОНЖ «ВОНА».

📍 Київ 

— Привіт. Мені віддали малишку, — саме таке повідомлення 15 травня отримали від молодої мами Каріни. 

У цьому короткому повідомленні було п’ять місяців очікування, боротьби, документів, страху й надії. 

Каріна — внутрішньо переміщена особа з Маріуполя, жінка, яка живе з ВІЛ та наркозалежністю і отримує лікування замісною підтримувальною терапією (ЗПТ). Вона пройшла через війну, втрату дому, постійний стрес і невизначеність — і вже в пологовому будинку опинилася в боротьбі не лише за медичну допомогу, а за право бути матір’ю поруч із власною дитиною. 

Замість підтримки й розуміння вона зіткнулася з холодною дистанцією, недовірою і стигмою. Відвертість про ВІЛ-статус і ЗПТ, яку вона сприймала як чесність і відповідальність, стала для неї точкою, з якої почалося відчуження. Те, що мало бути захистом і підтримкою, перетворилося на підставу для підозр, стигми, упереджень і рішень, які боляче вдарили по її материнству.

«Право на материнство»

«Про свою вагітність я дізналася лише на 32-му тижні. Через війну та сильний стрес у Маріуполі в мене стався гормональний збій. Місячні були нерегулярні, жодних типових ознак вагітності я не відчувала. Лікарі навіть говорили про пухлину. Я не знала, що чекаю дитину.

19 січня мені зробили УЗД. Через постійні відключення світла це було складно і тривожно. А потім лікарка сказала: “У вас 32 тижні вагітності. У вас буде дівчинка”. 

Через шість днів відійшли води. Я народила 25 січня о 01:01 ночі. Я навіть не встигла усвідомити свою вагітність…» 

У пологовому будинку Каріна одразу повідомила лікарів, що отримує замісну підтримувальну терапію (ЗПТ), та попросила звернути увагу на можливий неонатальний синдром відміни. Це стан, який може виникати у частини новонароджених після внутрішньоутробного впливу певних лікарських препаратів, зокрема опіоїдів, і потребує своєчасного медичного спостереження та допомоги. Саме тому вона просила не ігнорувати симптоми у доньки. Але її слова не були почуті. 

Після народження доньки почалися найважчі дні. На п’яту добу дитина безперервно плакала. Каріна металася коридорами, шукала лікарів, благала допомогти, але у відповідь чула: «Лікарі все знають». І щоразу залишалася з відчуттям повної безпорадності. 

Вона часто плакала. Інколи просто сиділа в палаті й мовчки дивилася на дитину, не розуміючи, чому її материнський біль ніхто не чує. Це був стан постійної тривоги, виснаження і страху — страху втратити дитину ще до того, як встигла її по-справжньому тримати в руках. 

У цей період, до 19 лютого, Каріна перебувала в палаті з цілодобовим відеоспостереженням без письмової згоди. Вона мала годувати дитину кожні три години, навіть коли тіло було виснажене після пологів, а емоційні сили закінчувалися. Без права на усамітнення, без підтримки поруч, під постійним контролем камери. 

Лише жінка, яка проходила через подібне, може зрозуміти, що означає цей ритм — кожні три години підніматися, годувати, триматися, не зламатися, коли всередині все кричить від втоми і страху. 

Попри її прохання допустити чоловіка для допомоги, відповіді не було. Його не пускали, залишаючи її наодинці з немовлям і системою, яка дедалі більше віддаляла її від відчуття безпеки. 

Замість підтримки вона відчувала дедалі більше відсторонення: рукавички, уникання контакту, погляди, в яких читалася недовіра й осуд. Осуд за те, що жінка переживає найчуттєвіші моменти свого життя. Ніби саме її біль, її пологи, її материнство ставилися під сумнів лише через її хворобу. Ніби вона мала б не мати права на ці почуття. 

І тут виникає болісне запитання: хіба жінка з хворобою не має права на материнство, на ніжність, на присутність поруч зі своєю дитиною? 

Для багатьох жінок, які живуть із наркозалежністю, такі погляди й ставлення — не виняток, а знайомий досвід. Осуд часто відчувається ще до того, як пролунає перше запитання. Ми впізнаємо його без слів — у мовчанні, у дистанції, у тому, як на нас дивляться. І часто ми навіть не можемо пояснити це словами, бо це вже стало частиною нашого щоденного досвіду. Досвіду, в якому осуд відчувається раніше, ніж будь-яке запитання. 

Одного дня вона випадково почула розмову акушерок: «А чому в неї ще не забрали дитину? Для цього ж існують спеціальні служби». У той момент щось усередині остаточно зламалося — її вже не бачили як матір. 

19 лютого під приводом додаткових обстежень у неї забрали дитину. До палати зайшли поліцейські та представниця соціальної служби. Каріна стояла на колінах і просила дозволити хоча б попрощатися з донькою. Вона плакала, благала, але їй відмовили. Дитину забрали. 

За кілька хвилин палата, у якій ще вранці лежало немовля, стала порожньою. Залишилися лише дитячі речі й тиша, яку Каріна згадує досі. 

Це був момент, коли почалася боротьба, яка триває не про процедури — а про право бути матір’ю. 

А ще у медиків виникли сумніви щодо її здатності доглядати за дитиною. До справи залучили лікаря-психіатра-нарколога Гелу Каладія, завідувача відділення ЗПТ КНП «КМКЛ №10». Він встановив, що Каріна регулярно отримує терапію, дотримується лікування, має критичне ставлення до свого стану та мотивована продовжувати лікування. Ознак психічних чи поведінкових порушень, які могли б завадити материнству, не виявлено. 

У цей період Каріна перебувала у стані глибокого післяпологового стресу. Вона часто плакала, переживала різкі емоційні коливання, жила між надією і відчаєм. Саме тоді вона звернулася по підтримку до організації ВОНЖ «ВОНА» та познайомилася з директоркою Tatyana  Lebed — у момент, коли їй критично потрібна була опора. 

До справи долучили адвоката Андрія Кіченка. Було зібрано близько 80 документів — заяви, повідомлення, договори, відповіді на запити. Це дозволило відтворити повну картину подій і сформувати правову позицію. 

Протягом п’яти місяців Каріна не зупинялася. Вона приходила, виконувала рекомендації, трималася за кожну можливість бачити дитину. Але навіть у ці періоди її супроводжували сльози — від виснаження, від невідомості, від болю розлуки. І водночас — від любові, яка не зникла ні на день. 

Сьогодні вона знову має можливість бути поруч із донькою і говорить про це з тихою вдячністю, як про щось, що довелося вистраждати. 

За рекомендацією директорки ВОНЖ «ВОНА» Тетяни Лебідь Каріна перейшла з приватної на державну програму ЗПТ.

Сьогодні лікар Гела Каладія зазначає, що подальше спостереження лише підтвердило ці висновки: Каріна щодня відвідувала доньку, брала активну участь у догляді за нею, виконувала рекомендації лікарів та демонструвала високу прихильність як до лікування, так і до материнства. 

Повернення доньки не означає, що ця історія завершилася. 

Попереду — судовий розгляд. Але вже сьогодні очевидно одне: жінка не повинна доводити своє право бути матір’ю лише тому, що вона живе з ВІЛ або отримує замісну підтримувальну терапію. Право на повагу, підтримку й сім’ю не залежить від діагнозу. 

Ця історія — не лише про Каріну і не лише про один конкретний випадок втрати чи боротьби за дитину. Вона про те, як суспільні уявлення, страхи та стереотипи формують реальність для жінок, які живуть із ВІЛ або отримують замісну підтримувальну терапію. 

У суспільстві досі існує глибока стигма щодо таких жінок — їх часто сприймають не через призму материнства, відповідальності чи права на підтримку, а через діагноз або досвід залежності. Це призводить до недовіри з боку медичних працівників, соціальних служб і навіть оточення. І замість безпечного середовища жінка може опинитися в атмосфері постійного контролю, осуду та сумнівів у її «праві бути мамою». 

Такі умови впливають не лише на емоційний стан, а й на рішення, які визначають долю сім’ї. Жінки починають сумніватися у собі, мовчати про свої страхи, відмовлятися від допомоги або навпаки — відчувати, що будь-який їхній крок буде використаний проти них. У результаті підтримка, яка мала б бути ресурсом, перетворюється на ще одне джерело тиску. 

Ми, у свою чергу, дякуємо Каріні за її довіру та силу у проходженні цього шляху. 

Всеукраїнське об’єднання наркозалежних жінок «ВОНА» працює для того, щоб підтримувати жінок, які живуть із наркозалежністю у складних життєвих обставинах, і саме тому ми завжди відкриті для кожної, хто потребує допомоги, підтримки та супроводу. 

Діяльність Всеукраїнське об’єднання наркозалежних жінок «ВОНА» реалізується за фінансової підтримки Альянс громадського здоров’я Alliance for Public Health в рамках реалізації програми «Стійка відповідь на епідемії ВІЛ і ТБ в умовах війни та відновлення України, яка впроваджується за підтримки Глобального фонду.