Є дні, які не стираються з пам’яті. Дні, коли ми згадуємо людей, яких забрав СНІД. Тих, хто мріяв, любив, дружив, боровся, хотів жити… Тих, кого сьогодні вже немає поруч, але чиї історії назавжди залишилися в наших серцях.

Пам’ять про людей, які померли від СНІДу — це не лише про біль втрати. Це про людські життя, про важливість підтримки та доступу до лікування ВІЛ.

📍Житомир 

  Регіональна координаторка Марія Піджара

Пам’ять🎗

“Я познайомилась з Наталкою в найтемніший час мого життя. Не було нічого — ні віри, ні надії… лише бажання, щоб усе це, нарешті, закінчилося. Один знайомий привів мене на християнську домашню групу. Бог тоді був мені «по цимбалах», просто нікуди було піти. Знайомий постукав — і відчинилися двері… Там стояла дівчина із зеленими очима та широкою посмішкою… А ще її волосся, на яке падало світло, було просто золотим і сяяло, мов німб. Я просто заклякла…

Думаю, що саме з тієї групи і почався мій шлях до іншого життя. Він був тяжкий, часто хотілося все кинути, але ця золота Наталка завжди була поруч: підтримувала, радила, сварила та хвалила.

Одним із «подарунків» залежності в ті буремні часи 90-х був ВІЛ. Про хворобу тоді ніхто точно нічого не знав. Говорили, що «СНІД — чума 20-го віку» і що ліків від нього немає. Якщо тобі ставили діагноз ВІЛ — це був смертний вирок. І медичний, і соціальний.

Якось я не побачила Наталки на зборах і дізналася, що вона захворіла та лежить у лікарні. Я купила фрукти, воду і побігла до неї. Тоді вона мені й розповіла, що в неї ВІЛ. Я не знала, що сказати, тому почала говорити, що це помилка, що з нею такого статися не може, бо ж Бог нас любить і в нас нове життя… Але одного зимового ранку Золота Наталка померла. Від пневмоцистної пневмонії…

Пам’ятаю, що снігу було так багато, що труну ставили на ковш екскаватора, аби доїхати до місця поховання. Було моторошно, гірко і пусто, бо в домовині вона була вже сіра. Здавалося, що її золото хтось украв.

Йшли дні… 3-й, 9-й, 40-й… І сниться мені сон: ми з дівчатами з реабілітаційного центру на пікніку, бігаємо полем і граємо в якусь руханку. Всі ми весело сміємося і біжимо до мосту, який у нашому місті веде в парк. Біжимо… І тут я бачу, що Наталка різко зупиняється, так, ніби наразилася на якусь невидиму стіну. Я обертаюсь і гукаю її: «Наталка! Біжимо!» — а вона відповідає: «Вибач, далі мені не можна…»

Потім ми з нею обійнялися, і навіть уві сні це було дуже світле, м’яке і золотаве відчуття. З ним я і прокинулась.

Коли пізніше я вже почала займатися проблематикою ВІЛ/СНІДу, стала членкинею організації, яка боролася за права ВІЛ-позитивних людей, за можливість доступу до лікування, за шанс почати нове життя… я завжди у травні згадую її — Наталку Золоту.

Бо завжди думаю про те, що було б, якби тоді у нас була АРВ-терапія? Скільки людей можна було б урятувати…

А ще я бачу багатьох своїх знайомих, клієнтів, пацієнтів, які завдяки вчасно отриманому лікуванню отримали шанс на нормальне життя, шанс бути батьками, шанс стати будь-ким, бо вони залишилися живі завдяки можливості отримувати лікування.

Тому цей день завжди для мене особливий. Бо якщо ти причетний до порятунку одного життя — ти причетний до порятунку цілого світу.”

Діяльність Всеукраїнського об’єднання наркозалежних жінок «ВОНА» здійснюється за фінансової підтримки Альянс громадського здоров’я Alliance for Public Health в рамках реалізації програми «Стійка відповідь на епідемії ВІЛ і ТБ в умовах війни та відновлення України», яка реалізується за підтримки Глобального фонд.