Ми, наркозалежні жінки, частіше за інших потерпаємо від домашнього насильства. За опитуваннями ВОЖН “ВОНА” та БФ “Надія і довіра”, кожна третя представниця нашої спільноти потерпає від фізичного, фінансового чи психологічного насильства. Часто партнерів чи родичів турбує не наше здоров’я, а лише використання нашої залежності у своїх цілях.

Ми хочемо захисту від насильства та безпечних умов перебування, у разі такої необхідності. Проте для нас не завжди знаходиться місце у шелтері та притулку, особливо під час війни. Нам складніше знайти роботу, щоб вирватися, наприклад, із фінансового насильства, адже, обираючи між працівницею ЖЖН та звичайною жінкою, – оберуть другу. Нам лячно звертатися по допомогу до правоохоронців чи медиків, навіть коли нам погрожують фізично, бо часто наш діагноз і стереотипи навколо нього стають причиною відмови у допомозі, осудом та дискримінацією з боку тих, хто має допомагати.

Питання репродуктивного здоров’я завжди викликають у наших опонентів осуд та гнів. Зазвичай, коли йдеться про материнство, нам, наркозалежним жінкам, доводиться багато через що пройти, вирішивши народити дитину. Це і осуд, і застереження, і залякування, і цькування. Під час пологів – нас намагаються ізолювати, призначають ліки, що не є обов’язковими, забирають ЗПТ, думаючи, що це наркотики тощо.

Ми ризикуємо втратити дітей тільки тому, що звертаємося з приводу лікування нашої залежності. Все це через дискримінаційну статтю №164 у Сімейному кодексі (СК), де жінку можуть позбавити материнських прав виключно через діагноз “наркозалежність”. Навіть коли ми звертаємося по лікування – це підпадає під цю статтю СК. Такою невідповідністю в законі користуються недобросовісні партнери та родичі, коли хочуть відібрати дитину. Це призводить до шантажу й насильства над нами. Саме тому багато хто з нас відмовляється від лікування, щоб продовжувати бути матір’ю.

На жаль, навіть вирішивши розпочати лікування, ми стикаємося з тим, що воно має багато гендерних бар’єрів. Пункти ЗПТ розташовані далеко від місця проживання (війна тільки ускладнила цей процес), немає на кого залишити маленьку дитину, місця видачі ліків не пристосовані для жінок із дітьми, змінюються правила участі у державній програмі тощо.

Ми постійно стикаємося зі стигмою та дискримінацією.

Періодично нам відмовляють у медичних послугах та наданні правової допомоги. Подекуди ми чуємо образливі слова та вислови у свою адресу, навіть від лікарів та лікарок, правоохоронців, чиновників/ць. Тому низка бюрократичних питань – стають для нас ще складнішими. Окремо слід згадати стигму та дискримінацію у суспільстві, коли сказавши про свій діагноз – ти завжди вислухаєш багато чого про себе, свій спосіб життя тощо.

Наші страхи подвоюються, якщо ми маємо інші супутні захворювання – ВІЛ, туберкульоз, вірусні гепатити. Особливо ми боїмося за наших дітей та вороже ставлення до них у дитячих садках і школах. Ми знаємо багато випадків, коли батьки вигамали перевести наших дітей у інші навчальні заклади, адже тут “навчаються тільки діти з хороших сімей”, або коли наших дітей цькують за наші діагнози.

Окремо ми хочемо сказати про всі жахи окупації. Це відсутність життєво необхідних ліків, шантаж, катування та зґвалтування. На жаль, залишитися живими у таких складних життєвих обставинах – ми маємо найменше шансів, оскільки до наших діагнозів у окупанта нещадне ставлення.

Тому в цьому Маніфесті – ми хочемо вкотре нагадати про наші потреби і про те, що мовчання вбиває! Ми НЕ хочемо мовчати, ми – хочемо гендерної рівності та дотримання наших прав і свобод на рівні з іншими членами/кинями суспільства!