“Вже два тижні я перебуваю у Латвійській республіці (м. Рига). Їхати було дуже важко, тому що препарат закінчився у дорозі. У Польщі я не змогла отримати ліки, адже їхала транзитом і не оформлювала відповідних документів, які дають таку змогу для постійних мешканців. На вокзалі у Варшаві мені стало зовсім зле, а зі мною був ще й хворий брат, кіт і собака. Я підійшла до волонтерів/ок і попросила допомоги, щоб я змогла протриматися до Риги. Вони записали мене на прийом до сімейного лікаря, де, відсидівши три години у черзі, я почула, що “медатон не виписують”. Проте лікарка надала рецепт на трамадол і реланіум, щоб зняти гострі прояви абстиненції.

 

У Ризі мене вразила велика кількість українських прапорів, банери на вулицях на підтримку України, що бореться за свободу і незалежність. Також всюди є скриньки для пожертвувань українським біженцям – дуже щедро заповнені, деякі битком набиті.

 

У перший же день перебування в Ризі я поїхала до Інституту психіатрії та наркології, де мене без черги прийняла завідувачка відділенням наркології лікарка Інга – дуже красива молода жінка, яка чудово розмовляє російською.

 

Вона оглянула мене, завела картку, потім покликала мене і провела до будівлі, де знаходиться кабінет ЗПТ (працює з 7:00 до 16:00, щоб пацієнти могли встигнути на роботу). Зазначу, що препарат метадон дуже хорошої якості, у вигляді сиропу, виробництва Нідерланди.

 

Ліки видають для самостійного прийому не більше, ніж на тиждень, але пацієнт/ка обрати день відвідин сайту ЗПТ. Ставлення медперсоналу гарне і виключно ввічливе: щоразу міряють тиск, цікавляться самопочуттям, запитують, чи немає скарг, чи вистачає дозування.

Бупренорфінова програма ЗПТ є теж, але вона платна – у середньому 200 евро на місяць.

 

Тут дуже суворо щодо конфіденційності пацієнтів/ок. На території центру категорично заборонено фото- та відеозйомка, а на дверях сайту навіть немає вивіски, є тільки напис izeja (вхід) та рекомендації щодо масок та дистанції).

Під час відвідин сайту я вже познайомилася із соцпрацівниками. Мене ознайомили із правилами ЗПТ, попросили заповнити тести та анкету, поцікавилися моїми подальшими планами.

 

Також я встигла познайомитися з працівниками/цями місцевої організації “Діалог”, що надає послуги наркозалежним людям. До речі, пацієнти ЗПТ здивувалися, що в Україні є програма ЗПТ. Напевно, за аналогією з Росією, вони подумали, що і в нас програма заборонена. Ще пацієнти співчутливо розпитували про війну, виражали солідарність з українськими наркозалежними.

 

Я розповіла, як Всеукраїнське об’єднання людей з наркозалежністю організувало автобус для евакуації представників/ць спільноти зі Слов’янська. Крім того, розказала про адвокаційну діяльність Всеукраїнське об’єднання наркозалежних жінок ВОНА, яка допомагає жінкам, які живуть з наркозалежністю.

 

Я вже подала документи на додаткову візу (або дозвіл на проживання), заявку на матеріальну допомогу. Мені одразу видали безкоштовну сім карту та проїзний квиток на всі види транспорту на 3 місяці.

 

Наостанок хочеться ще раз відзначити роботу різних громадських організацій, які продовжували і продовжують евакуаційні роботи, гуманітарні місії, надання послуг незважаючи на війну”.