8 березня — Міжнародний день боротьби за права жінок. Ми, представниці Всеукраїнського об’єднання наркозалежних жінок «ВОНА», проголошує свою Позицію, щоб привернути увагу до проблем, з якими ми стикаємося протягом життя.

Ми, наркозалежні жінки, частіше за інших потерпаємо від насильства та різних видів дискримінації. Згідно з опитуваннями, кожна третя представниця нашої спільноти страждає від фізичного, психологічного чи фінансового насильства.

Варто додати, що пошук роботи для наркозалежних жінок – надскладний процес, адже, обираючи між працівницею ЖЖН та жінкою, яка живе без наркозалежності, оберуть другу. Така сама ситуація виникне, якщо помешкання, гуманітарної допомоги чи евакуації потребуватиме жінка, яка живе з наркозалежністю, та будь-яка інша жінка. Нам відмовляють у допомозі та підтримці через медичний діагноз, і, на жаль, повномасштабна війна лише загострила цю проблему.

Логістичні та інфраструктурні проблеми, які принесла в Україну повномасштабна війна та відкрита російська агресія, ставлять перед учасницями програми замісної терапії (ЗПТ) складні виклики. Для наркозалежних жінок з дітьми буває вкрай важко отримати замісну терапію – ми вимушені ризикувати своїм здоров’ям та благополуччям наших дітей, і можемо залишитися без життєво необхідних ліків. Наразі замісна підтримувальна терапія це єдиний ефективний, науково доведений спосіб лікування опіоїдної залежності. Ці ліки дозволяють нам вести повноцінне життя – працювати, виховувати дітей, займатися улюбленими справами та допомагати іншим.

 Виживання наркозалежних жінок в окупації — дуже болюча тема. Відсутність доступу до замісної підтримувальної терапії, шантаж, катування та зґвалтування — в окупантів безжальне ставлення до нас та наших діагнозів, тому ми маємо набагато менше шансів залишитися живими порівнюючи з іншими жінками.

 Через стигму, упередження, стереотипи, міфи та дискримінацію, ми вкрай рідко звертаємося по допомогу до правоохоронців, медиків, соціальних служб. Стереотипи, осуд та дискримінація, які довгими роками формувалися навколо нас, стають причиною відмови у допомозі. Наркозалежна жінка – апріорі винна, лише тому, що має відповідний діагноз.

 Коли ми звертаємося по медичну допомогу, то часто чуємо відмови та образи на свою адресу – від медпрацівників та медпрацівниць, правоохоронців, чиновників/ць. Відмови від тих людей, які мали б нам допомагати та захищати. Розв’язання бюрократичних питань та проблем для нас стають складними та довгими.

 Через високий рівень стигми стосовно наркозалежних жінок, а також через їхню низьку платоспроможність, жінки, які живуть з наркозалежністю часто не мають змоги отримати необхідне лікування, оскільки не мають достатньо коштів для того, щоб пройти обстеження та оплатити ліки. Крім того, наша організація неодноразово фіксувала випадки, коли через брак коштів та відсутність необхідних знань щодо власних прав, наркозалежним жінкам відмовляли в медичній допомозі, що призвело до суттєвого погіршення здоров’я та, навіть, до летальних випадків.

 Питання репродуктивного здоров’я для нас особливо болюче та гостре. Люди, які вірять в певні упередження щодо наркозалежних жінок, транслюють популістські та далекі від доказової медицини меседжі. Через це, коли йдеться про материнство, нам, наркозалежним жінкам, доводиться проходити надскладні випробування, щоб народити дитину. Осуд, недоречні застереження, відверті залякування та цькування — ми вимушені долати ці жахливі речі. Наркозалежні вагітні, породіллі та матері, ризикують бути ізольованими. Лікарі призначають препарати, що не є обов’язковими. Ми боїмося, бо в нас забирають ЗПТ, думаючи що це наркотики, хоча замісна підтримувальна терапія є єдиним науково обґрунтованим методом лікування опіоїдної залежності.

У нас можуть забрати дітей тільки через те, що ми звертаємося до спеціалістів, аби вилікувати нашу залежність. Дискримінаційна стаття №164 п.4 у Сімейному кодексі каже, що жінку можуть позбавити материнських прав виключно через неіснуючий діагноз. Ми хочемо жити повноцінним життям. Але страшно те, що коли ми звертаємося по лікування — це підпадає під цю статтю Сімейного кодексу. Ця невідповідність закону розв’язує руки недобросовісним партнерам та родичам, створює всі умови для дискримінації та стигматизації наркозалежних жінок. Це призводить до шантажу й насильства над нами. Через це багато хто з нас відмовляється від лікування, адже ризик, що нас позбавлять батьківських прав, надзвичайно високий.

Якщо ми маємо супутні захворювання, такі як ВІЛ, туберкульоз, вірусні гепатити — стигма, сором та дискримінація стають особливо важкими випробуваннями.

 Вороже ставлення до нас та наших дітей у садках і школах є абсолютно неприпустимим, але ми часто з ним стикаємося. Траплялися і досі трапляються випадки, коли батьки вимагали перевести наших дітей в інші навчальні заклади. Наших дітей страшно цькують за наші діагнози.

Оголошуючи свою Позицію, ми в черговий раз нагадуємо про наші потреби та про те, що мовчання вбиває! Ми, як повноцінні членкині суспільства, хочемо гендерної рівності та дотримання наших прав і свобод на рівні з іншими громадянами та громадянками України!