UkrainianEnglishRussian

Активістки БО «ВОНА» вийдуть 8 березня на марш за свої права

Пандемія COVID-19 показала, наскільки підкорене стигмі та дискримінації життя наркозалежної жінки.
 
У період карантину люди довгий час знаходилися в замкненому тісному просторі. Це спровокувало хвилю насильства щодо жінок, які живуть з наркозалежністю, численні випадки фіксували параюристки нашої організації.
 
Під час транспортного колапсу, багато учасниць програми замісної терапії, у яких є діти, залишилися фактично без доступу до життєво необхідного лікування. Доросла людина ще може пройти пішки десятки кілометрів, а з малолітньою дитиною – це вкрай важко. Залишити на півдня малюка без нагляду — мати також не зможе.
У жінок залишався єдиний вихід – пожертвувати власними інтересами та власним здоров’ям!
 
Активістки нашої організації фіксували й фіксують випадки, коли жінкам через наявність діагнозу наркозалежність та позитивного ВІЛ-статусу медпрацівники відмовлялися надавати медичну допомогу. Хоча після того, як до справи приєднатися параюристки нашої організації, жінки все ж потрапляли до лікарні, але вже в критичному стані. Час був втрачений – вони помирали.
 
Що це – як не множинна стигма та дискримінація? І дискримінація дійсно вбиває.
 
Множинна стигма та повна дегуманізація образу наркозалежної жінки робить нас вразливими для всіх форм насильства та беззахисними перед дискримінацією, фактично, за ознакою медичного діагнозу.
У нас застосовують замісну підтримувальну терапію (ЗПТ), вид лікування опіоїдної залежності з доведеною ефективністю, але не кожна жінка ризикне стати її учасницею, бо одночасно над нею нависає загроза втратити дітей через дискримінаційні норми, закріплені в Сімейному Кодексі.
 
З іншого боку, в Україні ніби-то, декриміналізоване вживання наркотичних речовин. Але дози, які можна зберігати, настільки малі, що фактично кожній людині, яка придбала речовину для себе, загрожує кримінальна відповідальність. Таким чином, наркозалежна жінка опиняється в глухому куті.
 
Як ми вже зазначали, жінка, яка живе з наркозалежністю, часто є жертвою домашнього або гендерно обумовленого насильства, але не може звернутися до правоохоронних органів. Усе тому, що часто це тільки погіршує становище жінки. Тільки-но стане відомо про її діагноз, як соцслужби зможуть забрати дітей.
 
Багато з нас, жінок, які живуть із наркозалежністю, не отримують АРВ-терапію, бо ми боїмося розголошення нашого діагнозу і цькування наших дітей.
Нехай деякі з нас не відповідають образу берегині, який так вперто нав’язують поборники традиційних цінностей. Але ми є, ми справжні. Ми не претендуємо на інші права, ніж права людини.
 
Гендерна нерівність та безправність не зникнуть, поки голоси найбільш принижених жінок не почуті, поки представниці нашої спільноти не можуть звернутися за медичною допомогою та правосуддям.
 
Тема жіночої наркозалежності – незручна, її часто намагаються не помітити та приховати. Але ми виходимо 8 березня на марш, щоб стати видимими, щоб видимими стали наші проблеми! Щоб наш голос був почутий!
Share on facebook
Share on twitter
Share on linkedin
Share on pinterest
Share on whatsapp
Share on email
Share on telegram